Показання в системі процесуальних джерел доказів

Автор: Острійчук О.П.

Анотація. Проблема значення й місця показань у системі процесуальних джерел доказів у кримінальному процесі є актуальною темою дослідження для прокурорсько-слідчих працівників і вчених-процесуалістів. У статті проаналізовано поняття показань і їх значення в процесі доказування. Розглянуто основні проблеми застосування показань як доказів у кримінальному процесі. Автором наголошено на деяких проблемах, пов’язаних із застосуванням показань у практиці доказування. Запропоновано деякі шляхи вирішення існуючих проблем практичного застосування показань у процесі доказування.

Ключові слова: показання, процесуальні джерела доказів, доказування, докази, допит.

Аннотация. Проблема значения и места показаний в системе процессуальных источников доказательств в уголовном процессе является актуальной темой исследования для прокурорско-следственных работников и ученых-процессуалистов. В статье проанализировано понятие показаний и их значение в процессе доказывания. Рассмотрены основные проблемы применения показаний в качестве доказательств в уголовном процессе. Автором обращено внимание на некоторых проблемах, связанных с применением показаний в практике доказывания. Предложены некоторые пути решения существующих проблем практического применения показаний в процессе доказывания.

Ключевые слова: показания, процессуальные источники доказательств, доказывание, доказательства, допрос.

Annotation. The problem of testimony significance and a testimony place in the system of procedural sources of evidence in a criminal trial is a relevant research theme for prosecutors and investigators as well as for procedural scientists. The notion of testimony and the significance thereof in the proving process is analyzed in the article. The key problems of using testimony as evidence in the criminal trial are discussed. The author has addressed some problems related to using testimony in proving practices. Some ways of solving the existent problems of practical use of testimony in the proving process have been suggested.

Keywords: testimony, procedural sources of evidence, proving, evidence, interrogation.

Реформування кримінально-процесуального законодавства, яке зараз відбувається в України, має на меті створення необхідних передумов функціонування правової, соціальної держави й забезпечення додержання процесуальних прав учасників кримінального провадження. Особливе місце в цій реформі займає інститут збирання доказів, й отримання показань зокрема.

Суттєвий внесок у розробку теорії кримінально-процесуальних доказів і показань внесли радянські теоретики В.Д. Арсеньєв, М.І. Бажанов, Р.С. Бєлкін, В.Я. Дорохов, Ю.М. Грошевой, Ц.М. Каз, I.M. Карнєєва, A.M. Ларін, П.А. Лупинська, Г.М. Міньковський, І.Л. Петрухін, А.Р. Ратинов, Р.Д. Рахунов, С.М. Стахівський, М.С. Строгович, Ф.Н. Фаткуллін, С.А. Шейфер, П.С. Елькинд та ін.

На важливість показань у теорії доказів і доказування в кримінальному процесі наголошував М.М. Михеєнко, оскільки саме показання відображають первинну доказову інформацію [10, с. 115].

Проте не зважаючи на значний розвиток вирішення питання показань у науці кримінального процесу, у зв’язку з реформуванням цієї галузі права воно все ще є доволі актуальним. Метою статті є висвітлення окремих проблем і значення показань серед процесуальних джерел доказів у кримінальному процесі в умовах реформування. Ми спробуємо наголосити на деяких питаннях використання показань у доказуванні, висвітлити наскрізні аспекти й шляхи подолання недоліків нормотворення.

Показання як особливе джерело доказів

Відповідно до статті 2 КПК України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства й держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного і неупередженого розслідування й судового розгляду, щоб кожен, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу й щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Ефективний механізм кримінального судочинства, що характеризується відповідністю його результатів у кожному конкретному випадку реальному забезпеченню призначення кримінального процесу, встановленому ст. 2 КПК України, може бути забезпечений лише при всебічному, повному й об’єктивному дослідженні обставин кримінального провадження. Пізнання цих обставин здійснюється шляхом кримінально-процесуального доказування, яке можливе лише за допомогою доказів, отриманих належним способом і з встановлених законом джерел.

Одним із таких джерел доказів у кримінальному судочинстві є показання. Вони є найпоширенішим джерелом доказів у кримінальних провадженнях. Зміни вітчизняного кримінально-процесуального законодавства на сучасному етапі, пов’язані з прийняттям і вдосконаленням КПК України, істотно вплинули на правове регулювання отримання показань. Із одного боку, вони сприяють забезпеченню прав учасників кримінального процесу, а з іншого – обумовлюють ефективне правосуддя на основі додержання вимог Конституції України й міжнародних правових актів.

Значимість показань для вирішення завдань кримінального судочинства визначена тим, що найчастіше тільки на їх основі здійснюється достовірне встановлення обставин, які є предметом дослідження в кримінальному провадженні, і з урахуванням цього застосовуються до конкретного випадку норми кримінального й кримінально-процесуального права.

Наукові публікації вчених, які вивчають питання значимості показань у кримінальному процесі, поза всяким сумнівом, істотно вплинули на дослідження розглянутого кримінально-процесуального інституту. Однак було б передчасно вважати вичерпаною теоретичну розробку законодавчих положень отримання названого виду процесуальних джерел доказів. Фактично більшість монографічних досліджень були опубліковані до прийняття чинного КПК України, тому їх автори не могли охопити й розглянути проблему показань як процесуального джерела доказів, їх види й значення в контексті нового КПК України. Чимало аспектів досліджуваного поняття залишаються дискусійними й підлягають детальному вивченню й обґрунтуванню.

Інститут показань у тому вигляді, у якому він існує як окремий структурний елемент у кримінальному процесі, є новим для України, а тому науково не розроблений. У зв’язку з цим ми спробуємо провести юридичне дослідження цього інституту кримінального процесу.

Тлумачення терміну «показання»

Перш за все, вважаємо за необхідне звернути увагу на використання терміну «показання» у чинному законодавстві. Наприклад, ч. 1 ст. 95 КПК України містить легальне визначення поняття показань і розкриває його як «відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження».

Крім того, поняття «показання» зустрічається у ст. 384 КК України в контексті настання кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого. Показання в розумінні ст. 384 КК України розглядаються як відомості про факти, які підлягають встановленню у кримінальній справі й мають важливе значення для правильного вирішення справи [9, с. 1119].

Визначаючи показання учасників кримінального провадження, варто розуміти, що в науці кримінального процесу вважається загальноприйнятим, що таке повідомленням учасників процесу відбувається в усній формі [4, с.176; 6, с.139; 5, с.122; 56, с.166]. Проте інша частина науковців вважає, що показання можуть мати не лише усний, але й письмовий характер [1, с. 15; 3, с.10]. Згадане свідчить, що в науці кримінального процесу не існує єдиного підходу до вирішення цього питання. Аналізуючи наведені точки зору, вважаємо, що друга точка зору є більш виваженою й обґрунтованою. У силу об’єктивних та суб’єктивних чинників показання можуть надаватись як в усній, так і в інших формах спілкування (письмовій, вербальній, конклюдентній та ін.).

Також показання розглядають як обставини, які мають значення для справи й можуть мати значення доказування [13, с.110]. У теорії кримінального процесу Російської Федерації існує позиція, відповідно до якої під показаннями розуміють відомості, повідомлені учасниками кримінального провадження під час допиту, який проведено під час досудового провадження по кримінальній справі або в суді, і зафіксовані у встановленому законом порядку [8, с.316], а також відомості з приводу даних про обставини кримінального провадження, які отримані в результаті допиту й виступають як докази [14, с.12–10].

Наступне питання — форма вираження показань в процесуальних документах. У доктрині кримінального процесу звертається увага на форми вираження показань. Основною формою фіксації показань вважають протокол допиту осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні [12, с. 100].

Окремі дослідники проблеми показань говорять про вузькість змісту легальної дефініції «показання» [11, с. 566-568]. Аналізуючи легальне поняття «показань» ми можемо погодитися з цим. Фактично показання є відомостями щодо обставин у кримінальному провадженні, які мають значення для вирішення завдань. При цьому до змісту зазначеного поняття не входять відомості учасників кримінального провадження щодо заявлених клопотань і дій інших учасників провадження. Хоча такі відомості можуть мати значення в провадженні й повинні враховуватись іншими учасниками при вирішенні завдань кримінального провадження. Ця проблема існує лише на теоретичному рівні, оскільки на практиці знайдено рішення: у показаннях учасників кримінального провадження, як правило, міститяться дані, які мають значення для вирішення завдань кримінального провадження на різних стадіях процесу.

Пізнання змісту показань

Спробуємо проаналізувати досліджуване поняття і знайти істину в процесі пізнання змісту показань. Першою складовою цього визначення є поняття «відомості», яке вважається загальновживаним і зрозумілим для широкого кола осіб. Проте лише правильний, різносторонній підхід до визначення цього питання і його іманентних ознак спрямує нас до правильного розуміння змісту поняття «показань». Термін «відомості» в українському законодавстві досі не визначений, що, у свою чергу, ускладнює розуміння терміну «показання».

Тлумачний словник української мови представляє відомості як категорію, яка відображає певні знання або уявлення про будь-що [7, с.176].

Поняття «відомості» відображає внутрішній або зовнішній світ людини й пов’язані явища оточуючого середовища. Наприклад, внутрішній світ людини відображають певні відомості про стан її здоров’я, а зовнішній світ — відомості про суспільство чи довкілля. Не має значення, що саме відображають відомості: будь-які предмети, суспільні процеси, природні явища тощо. Проте важливо розуміти, що відображення світу може бути створеним людиною, наприклад, прізвище особи, а також створеним природою без участі людини, наприклад, генетичний код людини. Таким чином, поняття відомості може відображати як ті процеси і явища, які пов’язані з діяльністю людини, так і суто природні явища.

Необхідно враховувати, що відображення світу може бути й точним, і повністю чи частково зміненим. Тобто здатність відображення залежить від об’єктивних і суб’єктивних чинників. Все те, що відображають відомості в конкретному випадку, можна назвати змістом відомостей.

Наступним аспектом у визначенні поняття «відомості» є здатність їх передачі від одного суб’єкта до іншого й передача в часі. Передача між суб’єктами може відбуватися настільки швидко, що питання про її часову характеристику може взагалі не виникати, наприклад, при передачі відомостей безпосередньо усним повідомленням, як це відбувається при допиті осіб під час кримінального провадження. У деяких випадках передача може відбуватися між суб’єктами протягом певного часу. Як, наприклад, повідомлення відомостей у листі, який надсилається поштою. Іноді в характеристиці передачі відомостей суттєво значимим є тільки час, зокрема це стосується тих випадків, коли певні відомості програмуються людиною для використання в тому самому місці, у якому вони знаходяться (наприклад, у комп’ютері чи у записах), але через певний проміжок часу. Так людина, яка стала очевидцем події, занотовує у свою записну книжку дані про номер автомобіля, його колір і назву, а вже через певний час, користуючись цими даними, дає показання у суді, використовуючи наявні записи.

Під носієм відомостей слід вважати те, що може бути засобом відображення, фіксації, виразником чого-небудь. У кримінальному провадженні носієм відомостей є предмети, які можуть бути засобом сприйняття, фіксації й збереження джерел доказів. Стосовно показань свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого носіями фактичних даних є слова, речення, складні мовні конструкції. Поява нових видів інформації зумовлює специфіку їх збереження й передачі через носії, вироблені з урахуванням останніх досягнень інформатики й документалістики. Від надійності носіїв фактичних даних залежить якість сприйняття, збереження й відтворення інформації про злочин у знаковій формі, що зумовило необхідність визначення науково-технічних вимог, які забезпечать бездоганне існування конкретного виду інформації на певному носії. Ці вимоги повинен враховувати суд при отриманні й оцінці нових видів інформації, тобто якісний їх зміст, із точки зору повноти сприйняття, безпосередньо пов’язаний із науково-технічними можливостями носія. Такими вимогами є: 1) можливість тотожного сприйняття носієм інформації про злочин; 2) збереження цієї інформації без пошкоджень і перекручень; 3) можливість адекватного відтворення із носія інформації про злочин.

Ще однією властивістю є можливість відображення відомостей на певному технічному засобі фіксації. У цьому і виявляється тісний зв’язок між поняттям «науково-технічний засіб, що застосовується у кримінальному процесі» і поняттям «даних», одержаних у результаті застосування таких засобів. При цьому, з технічного погляду, відбувається перенесення відомостей про факти з одного об’єкта на інший – матеріальний засіб фіксації. Саме в цьому вбачається сутність даних, одержаних у результаті використання науково-технічних засобів у кримінальному процесі як відомостей, що за допомогою технічних методів були перенесені на засіб фіксації й відображені у властивій кожному конкретному технічному засобі формі.

З цієї позиції дані набувають властивостей і якостей, які дають змогу їм зберегти відомості про факт, а також забезпечити можливість їх неодноразового використання шляхом відтворення у випадку потреби. Крім того, вони набувають властивостей забезпечувати накопичення таких відомостей [2, с.119]. Отже, якщо врахувати це тлумачення поняття «відомості», то вбачаємо у легальному визначення «показань» логічну помилку. Враховуючи, що форма вираження відомостей може бути письмова чи усна, то зайве накопичення відбувається при визначенні терміну показання. Вбачаємо повторення форми і відомостей, і показань в цілому, що суперечить нормам юридичної техніки й логіки побудови міркувань.

Враховуючи викладене, отримуємо розширене тлумачення терміну «показання» як відомості, які надаються підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом під час допиту, одночасного допиту двох або більше осіб, пред’явлення для впізнання, слідчого експерименту, обшуку, тимчасовому доступу до речей і документів, щодо відомих їм обставин вчиненого злочину або інших обставин, які можуть мати значення для кримінального провадження.

Види показань

Частина 2 ст. 95 КПК України передбачає, що підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право давати показання під час досудового розслідування й судового розгляду. А частина 3 ст. 95 КПК зобов’язує свідка, експерта давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді й суду в установленому Кодексом порядку. З такої конструкції показання можна поділити на види залежно від процесуальної ролі учасника кримінального провадження.

Показання підозрюваного й обвинуваченого (підсудного).

Як підозрюваний може бути допитана тільки особа, якій у порядку, передбаченому ст.ст. 276-279 КПК України, повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. Обвинуваченим (підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому ст. 291 КПК України.

Підозрюваний має право давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати. Відповідальність за відмову від дачі показань підозрюваним і обвинуваченим (підсудним) відсутня, оскільки це є способом самозахисту. Ніхто не може зобов’язати підозрюваного й обвинуваченого давати показання шляхом насильства, погроз й інших незаконних заходів. Як різновид показань підозрюваного й обвинуваченого розрізняють повне або часткове визнання чи заперечення ним своєї вини в інкримінованому злочині, самообмову, обмову та алібі.

Самообмова як вид показань підозрюваного чи обвинуваченого — це показання підозрюваного або обвинуваченого, у яких вони зізнаються у вчиненні злочину, якого насправді не вчинили, у більш тяжкому злочині, ніж учинили насправді, або ж беруть на себе всю вину за вчинений злочин, хоч насправді він є груповим, чи перебільшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тим, якою вона є насправді.

На жаль, у практичній прокурорській діяльності трапляються випадки, коли до прокуратури надходять скарги обвинувачених на дії працівників органів внутрішніх справ на те, що такі співробітники змушують визнавати свою вину у вчиненні кримінальних правопорушень, які особа не вчиняла. Скаржники посилаються на те, що відносно них застосовувалися фізичне чи психічне насильство і що під впливом цього особа зізналася у вчиненні кримінального правопорушення, до якого не має жодного стосунку. У кожному конкретному випадку необхідно вирішувати питання про допустимість отримання таких показань при доказуванні. Мотивами самообмови можуть бути несприятливий для таких осіб збіг обставин, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і об’єктивність слідчого й суду, бажання виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий злочин порівняно з вчиненим, сховатися на деякий час від слідства й суду в місцях позбавлення волі, якщо вони розшукуються за обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, поради «досвідчених» людей, у тому числі співкамерників, погроза й підкуп з боку справжніх злочинців і співучасників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична необізнаність, бажання «прогулятися» в інших місцях під час допитів, оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в колонії, кругова порука, «солідарність» злочинців, бажання неповнолітнього злочинця заслужити схвалення більш досвідчених і сильних злочинців, свого оточення тощо.

Свідок, експерт зобов’язані давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді й суду в установленому КПК України порядку.

Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 КПК України. Суд не має права обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому чи прокурору, або посилатися на них. У зв’язку з цим логічно виникає питання: навіщо в такому випадку потрібна стадія досудового розслідування? Адже, наприклад, чинний КПК надає суду можливість досліджувати отримані під час досудового слідства докази (у тому числі й пояснення свідків), а також обґрунтовувати ними вирок. У цьому, на наш погляд, є раціональне зерно, оскільки неприбуття свідка в судове засідання може бути обумовлене різними об’єктивними й поважними причинами, наприклад, смертю, хворобою, довготривалим відрядженням, виїздом за межі України (у тому числі й на постійне місце проживання в іншу державу) тощо. Заборона дослідження цих пояснень в судовому засіданні здається необґрунтованою й такою, що не буде сприяти встановленню істини в кримінальному провадженні.

Статтею 225 КПК України передбачений порядок допиту свідка, потерпілого під час досудового розслідування в судовому засіданні: у виняткових випадках, пов’язаних із необхідністю отримання показань свідка чи потерпілого під час досудового розслідування, якщо через існування небезпеки для життя й здоров’я свідка чи потерпілого, їхньої тяжкої хвороби, наявності інших обставин, які можуть унеможливити їх допит у суді або вплинути на повноту чи достовірність показань, сторона кримінального провадження має право звернутися до слідчого судді з клопотанням провести допит такого свідка чи потерпілого в судовому засіданні, у тому числі одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб. У цьому випадку допит свідка чи потерпілого здійснюється в судовому засіданні в місці розташування суду або перебування хворого свідка, потерпілого в присутності сторін кримінального провадження з дотриманням правил проведення допиту під час судового розгляду.

Неприбуття сторони, яка була належним чином повідомлена про місце й час проведення судового засідання, для участі в допиті особи за клопотанням протилежної сторони не перешкоджає проведенню такого допиту в судовому засіданні. Допит особи, згідно з положеннями цієї статті, може бути також проведений за відсутності сторони захисту, якщо на момент його проведення жодній особі не повідомлено про підозру в цьому кримінальному провадженні. Для допиту тяжко хворого свідка, потерпілого під час досудового розслідування може бути проведено виїзне судове засідання.

При ухваленні судового рішення за результатами судового розгляду кримінального провадження суд може не врахувати докази, отримані в порядку, передбаченому цією статтею, лише навівши мотиви такого рішення.

Суд під час судового розгляду має право допитати свідка, потерпілого, який допитувався відповідно до правил цієї статті, зокрема у випадках, якщо такий допит проведений за відсутності сторони захисту або якщо є необхідність уточнення показань чи отримання показань щодо обставин, які не були з’ясовані в результаті допиту під час досудового розслідування. З метою перевірки правдивості показань свідка, потерпілого і з’ясування розбіжностей із показаннями, наданими в порядку, передбаченому цією статтею, вони можуть бути оголошені при допиті під час судового розгляду.

Згідно зі ст. 95 КПК, особа дає показання лише щодо фактів, які вона сприймала особисто, за винятком випадку, передбаченого ст. 97 КПК України. Висновок або думка особи, яка дає показання, можуть визнаватися судом доказом, лише якщо такий висновок або думка корисні для чіткого розуміння показань (їх частини) і ґрунтуються на спеціальних знаннях у розумінні статті 101 цього Кодексу (статтею 101 КПК визначене поняття висновку експерта). Якщо особа, яка дає показання, висловила думку або висновок, що ґрунтується на спеціальних знаннях, у розумінні статті 101 цього Кодексу, а суд не визнав їх недопустимими доказами в порядку, передбаченому частиною другою статті 89 цього Кодексу, інша сторона має право допитати особу, згідно з правилами допиту експерта.

Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право отримувати від учасників кримінального провадження й інших осіб за їх згодою пояснення, які не є джерелом доказів. Зі змісту частини восьмої статті 95 КПК незрозуміло, навіщо сторонам і потерпілому отримувати від учасників кримінального провадження й інших осіб за їх згодою пояснення, які не є джерелом доказів.

Показання під час допиту.

Розглянемо, що являє собою допит за новим КПК. Згідно зі ст. 224, допит проводиться за місцем проведення досудового розслідування або в іншому місці за погодженням із особою, яку мають намір допитати. Кожен свідок допитується окремо, без присутності інших свідків. Допит не може продовжуватися без перерви понад дві години, а в цілому — понад вісім годин на день. Перед допитом встановлюється особа, роз’яснюються її права, а також порядок проведення допиту. У разі допиту свідка він попереджається про кримінальну відповідальність за відмову давати показання й за давання завідомо неправдивих показань, а потерпілий — за давання завідомо неправдивих показань. За необхідності до участі в допиті залучається перекладач. У разі відмови підозрюваного відповідати на запитання, давати показання особа, яка проводить допит, зобов’язана його зупинити одразу після отримання такої заяви. Під час допиту може застосовуватися фотозйомка, аудіо- та/або відеозапис.

Допитувана особа має право використовувати під час допиту власні документи й нотатки, якщо її показання пов’язані з будь-якими обчисленнями й іншими відомостями, які важко зберегти в пам’яті. За бажанням допитуваної особи вона має право викласти свої показання власноручно. За письмовими показаннями особи їй можуть бути поставлені додаткові запитання. Особа має право не відповідати на запитання з приводу тих обставин, щодо надання яких є пряма заборона в законі (таємниця сповіді, лікарська таємниця, професійна таємниця захисника, таємниця нарадчої кімнати тощо), або які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею, близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення, а також щодо службових осіб, які виконують негласні слідчі (розшукові) дії, й осіб, які конфіденційно співпрацюють із органами досудового розслідування.

Слідчий, прокурор має право провести одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях. На початку такого допиту встановлюється, чи знають викликані особи одна одну й у яких стосунках вони перебувають між собою. Свідки попереджаються про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за давання завідомо неправдивих показань, а потерпілі — за давання завідомо неправдивих показань.

Викликаним особам по черзі пропонується дати показання про ті обставини кримінального провадження, для з’ясування яких проводиться допит, після чого слідчим, прокурором можуть бути поставленні запитання. Особи, які беруть учать у допиті, їх захисники чи представники мають право ставити одна одній запитання, які стосуються предмета допиту. Оголошення показань, наданих учасниками допиту на попередніх допитах, дозволяється лише після давання ними показань.

У кримінальних провадженнях щодо злочинів проти статевої свободи й статевої недоторканості особи, а також щодо злочинів, вчинених із застосуванням насильства або із загрозою його застосування, одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях не може бути проведений за участю малолітнього або неповнолітнього свідка чи потерпілого разом із підозрюваним.

Статтею 226 КПК встановлені особливості допиту малолітньої або неповнолітньої особи. Допит малолітньої або неповнолітньої особи проводиться в присутності законного представника, педагога або психолога, а за необхідності – лікаря, і не може продовжуватися без перерви понад одну годину, а загалом — понад дві години на день. Особам, які не досягли шістнадцятирічного віку, роз’яснюється обов’язок про необхідність давання правдивих показань, не попереджуючи про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання. До початку допиту особам, зазначеним у частині першій статті 226 КПК, роз’яснюється їхній обов’язок бути присутніми при допиті, а також право заперечувати проти запитань і ставити запитання.

Важливою новелою є згадане вище положення статті 95 КПК, що суд не має права обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них, що в деякій мірі зменшує можливість неправомірного залякування й тиску на підозрюваного з боку правоохоронних органів. Водночас ця норма не унеможливлює такий тиск, оскільки залишається можливість давання неправдивих показань у залі суду за попереднім залякуванням з боку правоохоронців. При цьому такий підозрюваний вже ніколи не зможе заявити, що його примусили обмовити себе.

Згідно зі ст. 351 КПК, допит обвинуваченого починається з пропозиції головуючого надати показання щодо кримінального провадження, після чого обвинуваченого першим допитує прокурор, а потім захисник. Після цього обвинуваченому можуть бути поставлені запитання потерпілим, іншими обвинуваченими, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, а також головуючим і суддями. Крім того, головуючий має право протягом усього допиту обвинуваченого ставити йому запитання для уточнення й доповнення його відповідей. Якщо обвинувачений висловлюється нечітко або з його слів не можна дійти висновку, чи визнає він обставини чи заперечує проти них, суд має право зажадати від нього конкретної відповіді – «так» чи «ні».

У разі здійснення судового розгляду стосовно декількох обвинувачених, якщо цього вимагають інтереси кримінального провадження або безпека обвинуваченого, допит одного з обвинувачених на підставі вмотивованої ухвали суду може здійснюватися з використанням відеоконференції при трансляції з іншого приміщення в порядку, передбаченому статтею 336 цього Кодексу. У судовому засіданні обвинувачений має право користуватися нотатками.

Статтею 352 КПК України регламентовано допит свідка. Перед допитом свідка головуючий встановлює відомості про його особу і з’ясовує стосунки свідка з обвинуваченим і потерпілим. Крім того, головуючий з’ясовує, чи отримав свідок пам’ятку про права й обов’язки свідка, чи зрозумілі вони йому, і за необхідності роз’яснює їх, а також з’ясовує, чи не відмовляється він на підставах, встановлених цим Кодексом, від давання показань, і попереджає його про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання. Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий у судовому засіданні приводить його до присяги такого змісту: «Я, (прізвище, ім’я, по батькові), присягаю говорити суду правду й лише правду». Німий свідок складає присягу в письмовій формі, підписуючи текст того самого змісту.

Суд зобов’язаний контролювати хід допиту свідків, щоб уникнути зайвого витрачання часу, захистити свідків від образи або не допустити порушення правил допиту. Кожен свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не мають права знаходитися в залі судового засідання під час судового розгляду. За клопотанням сторони кримінального провадження або самого свідка свідок допитується за відсутності певного допитаного свідка.

Свідка обвинувачення першим допитує прокурор, а свідка захисту — захисник, якщо обвинувачений взяв захист на себе — обвинувачений (прямий допит). Під час прямого допиту не дозволяється ставити навідні запитання, тобто запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї. Після прямого допиту протилежній стороні кримінального провадження надається можливість перехресного допиту свідка. Під час перехресного допиту дозволяється ставити навідні запитання. Під час допиту свідка сторонами кримінального провадження головуючий за протестом сторони має право зняти питання, які не стосуються суті кримінального провадження.

У виняткових випадках для забезпечення безпеки свідка, який підлягає допиту, суд за власною ініціативою або за клопотанням сторін кримінального провадження чи самого свідка постановляє вмотивовану ухвалу про проведення допиту свідка з використанням технічних засобів із іншого приміщення, у тому числі за межами приміщення суду, або в інший спосіб, що унеможливлює його ідентифікацію й забезпечує сторонам кримінального провадження можливість ставити запитання й слухати відповіді на них. Якщо існує загроза ідентифікації голосу свідка, допит може супроводжуватися створенням акустичних перешкод. Перед постановленням відповідної ухвали суд зобов’язаний з’ясувати наявність заперечень сторін кримінального провадження проти проведення допиту свідка в умовах, які унеможливлюють його ідентифікацію, і в разі їх обґрунтованості відмовити в проведенні допиту свідка в порядку, визначеному цією частиною.

Якщо свідок висловлюється нечітко або з його слів не можна дійти висновку, чи визнає він обставини, чи заперечує проти них, суд має право зажадати від цього свідка конкретної відповіді – «так» чи «ні». Після допиту свідка йому можуть бути поставлені запитання потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, їх представниками й законними представниками, а також головуючим і суддями. Свідок, даючи показання, має право користуватися нотатками, якщо його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями й іншими відомостями, які важко зберегти в пам’яті. Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному судовому засіданні за його клопотанням, за клопотанням сторони кримінального провадження або за ініціативою суду, зокрема якщо під час судового розгляду з’ясувалося, що свідок може надати показання стосовно обставин, про які він не допитувався. Під час дослідження інших доказів свідкам можуть ставити запитання учасники судового провадження, експерт, а також суд.

Суд має право призначити одночасний допит двох чи більше вже допитаних учасників кримінального провадження (свідків, потерпілих, обвинувачених) для з’ясування причин розбіжності в їхніх показаннях, який проводиться з урахуванням правил, встановлених частиною дев’ятою статті 224 цього Кодексу. Допитаний свідок може бути залишений у залі судового засідання на вимогу суду.

Згідно зі статею 34 КПК України, перед допитом потерпілого головуючий встановлює відомості про його особу і з’ясовує стосунки потерпілого з обвинуваченим. Крім того, головуючий з’ясовує, чи отримав потерпілий пам’ятку про права й обов’язки потерпілого, чи зрозумілі вони йому, і за необхідності роз’яснює їх, а також попереджає про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання. Допит потерпілого проводиться з дотриманням правил, передбачених частинами другою, третьою, п’ятою – чотирнадцятою статті 352 КПК України.

Відповідно до статті 356 КПК України, за клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого або за власною ініціативою суд має право викликати експерта для допиту для роз’яснення висновку. Перед допитом експерта головуючий встановлює його особу й приводить до присяги. Тому особливістю показань спеціаліста є те, що він лише роз’яснює зроблений раніше висновок. При характеристиці показань експерта як окремого й самостійного виду джерел доказів у процесі необхідно, на нашу думку, враховувати, що протокол допиту, у якому містяться ці свідчення, формує слідчий (суд – у протоколі засідання) на підставі отримуваної інформації в усній формі. Однак можливі ситуації, коли внаслідок використаних у свідченнях експерта розрахунків, спеціальної термінології і т.п. слідчий не може адекватно відобразити сприйняті відомості. Вочевидь, у подібних випадках цілком припустимий власноручний виклад фахівцем повідомлених даних, хоча усна форма дачі ним свідчень, безумовно, є обов’язковою, особливо в судовому засіданні.

У предмет показань експерта в кримінальному судочинстві можна включити обставини, які характеризують:

- підстави, порядок, методику формування фахівцем висновку;

- особливості участі фахівця в слідчих й інших процесуальних діях, вироблених сторонами;

- особливості проведеного експертного дослідження;

- судження експерта з інших питань, поставлених перед ним сторонами і судом і які вимагають використання наявних у нього спеціальних знань.

Показання експерта не тільки є відображенням первинної доказової інформації, але й можуть бути вторинними доказами, які використовуються для перевірки інших доказів. При цьому показання мають відповідні нормативні властивості будь-якого виду доказів: належні, допустимі й достовірні. Лише при їх наявності вони можуть бути використані в процесі встановлення обставин у кримінальному провадженні як засоби доказування. Належність показань експерта означає, що викладена в них інформація спрямована на встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять у предмет цих показань.

Допустимість показань полягає в тому, що при їх формуванні орган попереднього розслідування й суд не порушили встановлених законодавчих заборон, які стосуються визначеного законом порядку збирання доказів або не суперечить йому. Правильна оцінка достовірності показань експерта багато в чому залежить від того, відомості про які обставини в них містяться і які докази утворюють з цими свідченнями однорідну сукупність. Якщо предметом допиту фахівця є його закінчення, то, очевидно, фахівець не має права відмовлятися роз’яснити це в процесі надання свідчень. Показання експерта повинні оформлятися протоколом допиту, який складається слідчим за правилами, встановленими КПК України. У цьому протоколі повинна також робитися відмітка про роз’яснення експерту відповідних прав і обов’язків. Експерт дає свідчення в тій послідовності, у якій допитувач ставить йому запитання.

Експерту можуть бути поставлені запитання про наявність у експерта спеціальних знань і кваліфікації з досліджуваних питань (освіти, стажу роботи, наукового ступеня тощо), дотичних до предмета його експертизи; використаних методик і теоретичних розробок; достатності відомостей, на підставі яких готувався висновок; наукового обґрунтування й методів, за допомогою яких експерт дійшов висновку; застосовності й правильності застосування принципів і методів до фактів кримінального провадження; інші запитання, які стосуються достовірності висновку. Суд має право призначити одночасний допит двох чи більше експертів для з’ясування причин розбіжностей у їхніх висновках, які стосуються одного й того самого предмета чи питання дослідження.

Кожна сторона кримінального провадження для доведення або спростування достовірності висновку експерта має право надати відомості, які стосуються знань, вмінь, кваліфікації, освіти й підготовки експерта. Експерт під час відповідей має право користуватися своїми письмовими й іншими матеріалами, які використовувалися під час експертного дослідження.

Необхідно відзначити, що не є доказами фактичні дані, повідомлені допитуваними, якщо допитувані не можуть вказати на джерело цих даних. Коли показання базуються на повідомленнях інших осіб, то цих осіб має бути також допитано.

Види показань підозрюваного й обвинуваченого:

обмова — це показання, у яких підозрюваний чи обвинувачений викривають інших осіб у вчиненні інкримінованого їм або іншого злочину;

самообмова — це такі показання, у яких підозрюваний чи обвинувачений визнає свою вину у вчиненні злочину, якого він не вчиняв або ж викриває тільки себе у вчиненні злочину, який насправді був вчинений групою осіб;

алібі — це показання, у яких підозрюваний чи обвинувачений висувають твердження про те, що вони інкримінованого злочину не могли вчинити, позаяк у момент його вчинення перебували в іншому місці.

Обов’язок перевірити алібі, як і будь-які показання, покладено на органи досудового слідства, прокуратуру й суд. Підозрюваний і обвинувачений мають право, але не зобов’язані наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спростовано, кримінальна справа повинна бути закрита, а суд першої інстанції зобов’язаний постановити виправдувальний вирок у зв’язку з недоведеністю їхньої участі у вчиненні злочину. Необхідно також мати на увазі, що показання підозрюваного й обвинуваченого мають важливе значення не тільки для встановлення істини в справі, але є засобом захисту їхніх прав і законних інтересів.

Згідно зі статтею 96 КПК, сторони кримінального провадження мають право ставити свідку запитання щодо його можливості сприймати факти, про які він дає показання, а також щодо інших обставин, які можуть мати значення для оцінки достовірності показань свідка.

Для доведення недостовірності показань свідка сторона має право надати показання, документи, які підтверджують його репутацію, зокрема щодо його засудження за завідомо неправдиві показання, обман, шахрайство або інші діяння, які підтверджують нечесність свідка. У зв’язку з цим не зовсім зрозуміло, чому доведення недостовірності показань свідка, які можуть бути цілком об’єктивними й правдивими, здійснюється не через спростування їх іншими належними доказами, а ставиться в залежність від його попередньої поведінки, навіть якщо вона була неправомірною. Свідок зобов’язаний відповідати на запитання, спрямовані на з’ясування достовірності його показань. Свідок може бути допитаний щодо попередніх показань, які не узгоджуються з його показаннями.

За завідомо неправдиві показання слідчому, прокурору, слідчому судді чи суду або за відмову від давання показань слідчому, прокурору, слідчому судді чи суду, крім випадків, передбачених КПК України, свідок несе кримінальну відповідальність, відповідно до статті 67 КПК. За злісне ухиляння від явки до слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду свідок несе відповідальність, встановлену законом. КПК України допускає показання з чужих слів. Відповідно до статті 97 КПК, показаннями з чужих слів є висловлювання щодо певного факту, яке здійснене в усній, письмовій або іншій формі й ґрунтується на поясненні іншої особи.

Суд має право визнати допустимим доказом у виняткових випадках показання з чужих слів незалежно від можливості допитати особу, яка надала первинні пояснення, якщо такі показання є допустимим доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів.

При прийнятті цього рішення суд зобов’язаний враховувати:

значення пояснень і показань у випадку їх правдивості для з’ясування певної обставини і їх важливість для розуміння інших відомостей;

інші докази щодо питань, передбачених пунктом 1 цієї частини, які подавалися або можуть бути подані;

обставини надання первинних пояснень, які викликають довіру;

переконливість відомостей щодо факту надання первинних пояснень;

складність спростування пояснень, показань із чужих слів для сторони, проти якої вони спрямовані;

співвідношення показань із чужих слів із інтересами особи, яка надала ці показання;

можливість допиту особи, яка надала первинні пояснення, або причини неможливості такого допиту.

Суд має право визнати неможливим допит особи, якщо вона:

відсутня під час судового засідання внаслідок смерті або через тяжку фізичну чи психічну хворобу;

відмовляється давати показання в судовому засіданні, не підкоряючись вимозі суду дати показання;

не прибуває на виклик до суду, а її місцезнаходження не було встановлене шляхом проведення необхідних заходів розшуку;

перебуває за кордоном і відмовляється давати показання.

Суд може визнати доказами показання з чужих слів, якщо сторони погоджуються визнати їх доказами. Суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів, якщо підозрюваний, обвинувачений створив або сприяв створенню обставин, за яких особа не може бути допитана. Показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами, відмінними від положень частини другої цієї статті. У будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження.

На нашу думку, така законодавча регламентація може бути істотною перепоною для встановлення істини у справі, оскільки, особа, яка даватиме показання з чужих слів, не може нести відповідальність за їх неправдивість. А використання чуток, якими за своєю суттю можуть бути показання з чужих слів, є неприпустимим при розслідуванні злочинів, оскільки обвинувачення повинно ґрунтуватися на доказах, достовірність яких можливо перевірити.

Це стосується й положень частини шостої статті 95 КПК України, відповідно до якої висновок або думка особи, яка дає показання, можуть визнаватися судом доказами в певних випадках. Обвинувачення має ґрунтуватися на доказах об’єктивного характеру, а не на суб’єктивному ставленні чи на думках окремих осіб.

Даючи показання, свідок має розповісти про факти й обставини, які йому відомі, а не давати їх оцінку чи робити з них висновки.

Висновки

Таким чином, автором сформульовані наступні висновки. Відповідно до КПК України, показання — це відомості, які під час допиту надаються в усній або письмовій формі підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні й мають значення для цього кримінального провадження. Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право давати показання під час досудового розслідування й судового розгляду. Свідок, експерт зобов’язані давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді й суду в установленому КПК порядку.

Новелою КПК України є те, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отримав у порядку, передбаченому статтею 225 КПК України. Суд не має права обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. Заборона дослідження цих пояснень у судовому засіданні здається автору необґрунтованою й такою, що не буде сприяти встановленню істини в кримінальному провадженні.

Згідно зі ст. 96 КПК України, сторони кримінального провадження мають право ставити свідку запитання щодо його можливості сприймати факти, про які він дає показання, а також щодо інших обставин, які можуть мати значення для оцінки достовірності показань свідка. Для доведення недостовірності показань свідка сторона має право надати показання, документи, які підтверджують його репутацію, зокрема щодо його засудження за завідомо неправдиві показання, обман, шахрайство або інші діяння, які підтверджують нечесність свідка.

У зв’язку з цим не зовсім зрозуміло, чому доведення недостовірності показань свідка, які можуть бути цілком об’єктивними й правдивими, здійснюється не через спростування їх іншими належними доказами, а ставляться в залежність від його попередньої поведінки, навіть якщо вона була неправомірною.

КПК України допускає показання з чужих слів. Відповідно до статті 97 КПК, показаннями з чужих слів є висловлювання щодо певного факту, яке здійснене в усній, письмовій або в іншій формі й ґрунтується на поясненні іншої особи. Автор обґрунтував, що пропонована новела може бути істотною перепоною для встановлення істини в справі, оскільки, особа, яка даватиме показання з чужих слів, не може нести відповідальність за їх неправдивість. А використання чуток, якими за своєю суттю можуть бути показання з чужих слів, є неприпустимим при розслідуванні злочинів, оскільки обвинувачення має ґрунтуватися на доказах, достовірність яких можна перевірити. Сказане стосується також положень частини шостої статті 95 КПК, відповідно до якої висновок або думка особи, яка дає показання, можуть визнаватися судом доказами в певних випадках. Обвинувачення має ґрунтуватися на доказах об’єктивного характеру, а не на суб’єктивному ставленні чи на думках окремих осіб. Даючи показання, свідок повинен розповісти про факти й обставини, які йому відомі, а не давати їх оцінку чи робити з них висновки.

Отже, інститут показань у КПК України останнім часом зазнав значних змін. Законодавцем внесено ряд змін, однак не всі вони, на думку автора, є належним чином теоретично обґрунтованими й не всі відповідають кримінально-процесуальній практиці.

Показання займають важливе місце серед процесуальних джерел доказів, оскільки доказова база багатьох кримінальних проваджень будується на показаннях учасників провадження. Крім того, показання, надані на досудовому розслідуванні, дають змогу отримати докази з інших процесуальних джерел.

Застосування в доказуванні показань із чужих слів може бути істотною перепоною для встановлення істини в справі, оскільки, особа, яка даватиме показання з чужих слів, не може нести відповідальність за їх неправдивість.

Вирішення інших проблемних аспектів значення й місця показань у системі процесуальних джерел доказів може стати темою наукової розробки вчених-процесуалістів й підставою запровадження отриманих результатів на законодавчому рівні.

 

Опубліковано у Юридичному журналі № 3 за 2013 рік.

Tweet

Published on

Rambler's Top100